Ісуса ранить наше нарікання

Дата публікації:   2018-07-14
Автор:   ВВП

 

Ісуса ранить наше нарікання

 

Напевно кожен з нас опинявся в ситуації, коли хтось проти нас виступив і ставився до нас, як до злочинця. Можливо, ця людина була обманена своїм додумуванням, людьми або мас-медіа. З нею не вдавалося нормально говорити, бо вона повірила брехні і не хотіла чути правди. Можливо, прийде час, наприклад, за кілька років, коли правда виявиться і ця людина отямиться, пізнає, що помилялася і прийде вибачитися, бо була обманена духом брехні. Отож, хай Бог їй простить, хоча її поведінка тепер нас болить і ранить. Але усвідоммо: кожного з нас демон так обманює по відношенню до Ісуса. Те саме робимо ми, коли нарікаємо на Бога. Коли прийде терпіння, ми починаємо бунтуватися і докоряти: «Чому це так? Боже, чому Ти це допустив?».

 

А Ісус постійно чекає і мовчить. Його це болить, Його ранить кожне наше нарікання. Він знає, що нас обманув Божий ворог, який спритно підмовив нас виступити проти нашого найбільшого доброчинця − Бога.

 

Ми повинні зупинитися і усвідомити, що Боже мислення відрізняється від нашого. Запитаймо себе: «Чи я вірю, що Ісус помер за мене на хресті? Чи вірю, що Він любить мене і прагне для мене найбільшого добра?». Реальність така, що ми не дбаємо про своє найбільше добро і навіть про нього не думаємо. Тому іноді прийде терпіння, яке має допомогти нам отямитися і усвідомити, куди власне прямуємо і для чого тут живемо. Але ми віримо брехні, а Бога закидуємо докорами.

 

Людина часто живе бездумно, наче сліпа, легко вірить Божому ворогу і так прямує до загибелі. Тоді Бог мусить допустити на нас щось, в чому ми часто самі винуваті. Але погляньмо! Яка це несправедливість! Ми почнемо звинувачувати Бога, бо віримо злому. Бог каже нам: «Ти повірив ворогу!». Але ми Його не слухаємо і далі бунтуємося: «Чому Ти це допустив?».

 

Якщо б ми були слухняні Богу, то цього б не сталося. Але коли вже щось сталося, треба собі сказати: «Терплю справедливо». І навіть якщо ми самі винуваті, що прийшло терпіння, все ж воно матиме вартість, якщо ми приймемо його як чистилище за свої гріхи. І навіть якщо б ми були абсолютно невинні, тоді терпіння має місійне значення, якщо запропонуємо його Богу як жертву примирення за інших (щоб вони отримали світло, ласку навернення і т.д.). Але ми переважно не хочемо цього приймати і бунтуємося: «Це несправедливо! Чому саме я?!».

 

Коли прийде така спокуса, то швидко гляньмо з болем на хрест: «Господи, все це моє нарікання, оплакування і жаління себе є ознакою моєї невіри. Це ображає Тебе. Прости мені!». А тоді можемо усвідомити: Ісус ніколи не нарікав. В Гетсиманії молився: «Отче, не Моя, а Твоя хай буде воля» (Лк. 22,42). Він, невинний, дозволив Себе збичувати, засудити і одягнути в ганебну одежу. Він взяв хрест на Свої бичами роздерті плечі і вийшов на хресну дорогу. Він не нарікав на невдячність, коли ті, які бачили Його чудеса, зневажали Його, плювали в обличчя, кидали в Нього каміння і сміття. Він не бунтувався проти нелюдського болю, який йому завдавав важкий хрест. Навпаки, Він був «немов ягня, що його ведуть на заріз, немов німа вівця перед обстригачами, не відкривав уст Своїх» (Іс. 53,7). А коли на кінець Йому пробили руки і ноги, Він за всіх молився: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять» (Лк. 23,34). Потім підняли хрест. І навіть тоді Він не жалівся, хоч «був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші» (Іс. 53,5).

 

Коли в нашому житті прийде якийсь хрест, ми часто навіть не знаємо, чому Бог допустив це. Можливо, за якийсь гріх, невіру чи непослух. Тоді ми повинні почати дякувати, бо могло статися щось гірше. Скажімо: «Господи, дякую за це терпіння. Приймаю його. Прошу, оберни його на Свою славу і на добро для моєї душі». Так необхідно переосмислювати усі ситуації.

 

Звичайно, перша реакція − бунт, бо «стара людина», наша гріхом порушена природа, відразу ж виступає проти Бога, обертає все проти Нього. Проти Божого ворога не бунтується, а лише проти Бога. Тому треба вчитися зупинити першу реакцію і сказати: «Господи, прошу, не сприймай це всерйоз», а тоді почати з вірою молитися і дякувати − свідомо та добровільно.

 

Наприклад, коли хтось нас образить чи упокорить, яка перша реакція? Зразу прийде ненависть до цієї людини. Це відбувається автоматично. Відразу ж виникне бажання помсти чи себежалю. Що робити? Сказати собі: «Стоп! Я відділяюся від цього мислення, воно не є від Святого Духа». Негативні почуття і думки будуть приходити, але необхідно їх зупинити, не дозволити їм заволодіти нами, не допустити, щоб вони, наче рак, розповзлися по всій душі. Отож, треба відразу їх зупиняти, а коли людина бачить, що сама вже нагрішила, тоді каятися.

 

Боже мислення відрізняється від людського мислення. І Боже слово це підтверджує: «Думки Мої − не ваші думки, і дороги ваші − не Мої дороги» (Іс. 55,8). Коли Бог перекреслює наші плани, ми відразу ж гніваємося. Людина, яка не пройшла певним етапом очищення, здатна звинувачувати навіть Господа Бога, що Він винен у всьому злі, бо його допускає. Але коли людина пройде етапом очищення, починає усвідомлювати, що насправді це зовсім не так. Тоді бачить, що Бог допустив це з любові, бо робить все, що може, для нашого найбільшого добра. Як кажуть: «Кого Бог любить, того карає». А апостол Павло пише: «Коли ми мали батьків тілесних, як виховників, і їх поважали, то чи ж не багато більш маємо коритися Отцеві духів, щоб жити? Ті бо на короткий час, як знали, нас карали; Він же − нам на користь, щоб нас зробити учасниками своєї святості» (Євр. 12,9-10).

 

Отож, чому Бог карає і виховує? Бо інакше ми швидко здичіємо. Так, як потрібно обробляти город, вириваючи з нього бур'яни, або обрізати дерева в саду, щоб був урожай, так Бог мусить чинити і з нами, допускаючи на нас терпіння. Це можуть бути дрібниці, наприклад, якийсь короткочасний біль, хвороби, невдачі, непорозуміння тощо. Але людина потребує цього, щоб не зійти з дороги, яка веде до Божого царства.

 

Наприклад, коли когось болить рука, він може почати прославляти Господа і молитися так: «Господи, дякую за цей біль. Ти знаєш, скільки всього поганого зробила ця рука за моє життя. Це моє покаяння за це. Дякую». Це дрібниці, які людина, якщо захоче, може використати для свого очищення.

 

Наша «стара людина» звинувачує Бога у всьому. Коли прийде терпіння, вона ображена і переконана, що Бог зобов'язаний піклуватися про неї. Так, Бог піклується, але людина сама винувата в терпінні через своє свавілля, а потім бунт проти Бога. І навіть якщо б ми були невинні, дякуймо, коли Бог посилатиме нам терпіння. Господь Ісус не мав ніяких гріхів, але терпів. А ми маємо. І навіть якщо б в даній ситуації ми були дійсно невинними, згадаймо, скільки гріхів ми зробили раніше. Отож дякуймо, що маємо чистилище вже тут, на землі, або можемо терпіти за інших і так допомогти їм спастися.

 

 

Завантажити: Ісуса ранить наше нарікання