Роздуми над Словом життя Рим. 7,22-23

Дата публікації:   2019-08-24
Автор:   ВВП

 

Роздуми над Словом життя Рим. 7,22-23

 

«Мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий, але я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах»

 

 У вірші 20 написано: «Коли ж я роблю те, чого не хочу, то тоді вже не я його виконую, але гріх, що живе в мені». Тут сказано, що в кожному з нас є первородний гріх, тобто «стара людина». Він нами маніпулює і є причиною рабства, в яке потрапляє людина. Це сумна спадщина прабатьків. Ця духовна отрута, насіння диявола, має програму утримувати нас незалежними від Бога. З Божого слова ми дізнаємось, що її сила полягає в законі гріха. У вірші 23 сказано: «Але я бачу інший закон у моїх членах, який… підневолює мене законові гріха».

 

Тут сказано також про закон нашого розуму, тобто про совість ‒ голос Божий в нас. Проти нього бореться закон гріха. Закон встановлюється там, де явище періодично повторюється. Таким чином гріх стає поневолюючою силою. Це об'єктивна реальність у кожної людини, незалежно від того, усвідомлює вона це чи не усвідомлює, або не хоче усвідомлювати. Тут вказано на внутрішню боротьбу вищого з нижчим ‒ духовного з плотським.

 

Внутрішня людина, про яку говорить Боже слово, перебуває в гармонії з законом розуму і їй милий Божий закон. На іншому місці апостол Павло називає цю духовну людину словом «пневматікос». Духовну людину веде Дух Божий. На противагу цьому тілесну «стару людину» водять пожадливості тіла і гордість. Ми повинні боротися зі «старою людиною», тобто з первородним гріхом в нас, аж до кінця життя. Вона не сміє бути нашим Господом! Нашим Господом повинен бути Ісус! Коли гріх нас обмане і ми падаємо, то на дорозі наслідування Христа ми повинні каятися і вставати. Це щоденна програма для правдивого християнина.

 

Усвідомлення суті нашої віри

Як ми отримали прощення гріхів? Чи це було через нашу побожність? Ні, вона лише здобуває нам ласку для пізнання, що прощення гріхів ми отримуємо без наших заслуг ‒ через пролиту кров Господа Ісуса Христа. Ми з вірою подивилися на Христовий хрест, віддали Йому свої гріхи і повірили в діло, виконане нашим Спасителем.

 

Наступний досвід полягає в тому, що так, як через віру в Ісуса ми отримали прощення гріхів, так і звільнення з рабства гріха отримуємо на тій же підставі. Якщо ми прагнемо звільнення від гріха, то одержуємо його, коли активною вірою входимо до єдності з розіп'ятим Ісусом. Як сказав апостол: «Я розп'ятий з Христом, вже не живу я, а живе в мені Христос!» (Гал. 2,20). Наше звільнення від гріхів залежить від того, що Ісус виконав на хресті і що через віру реалізує в нас. В обох випадках, тобто при прощенні гріхів та звільненні з рабства гріха, ми залежні тільки від Нього. Треба знати, що ні найкращим наміром, ні найбільшим намаганням чи найсуворішою аскезою ми не визволимо себе від гріха. Тільки в Христі маємо прощення і визволення, ніде інде. Наше завдання полягає в тому, щоб ми не лише знали це, але й старалися в певних життєвих ситуаціях входити до цієї єдності з Ісусом і втілювати Його перемогу. Перш за все, ми повинні навчитися цього на внутрішній молитві.

 

В 6-й главі послання до Римлян бачимо, як Бог визволив нас від гріха, а в 7-й главі бачимо, як визволяє нас від Закону. У 6-й главі нам показано шлях визволення від гріха на прикладі пана і його раба. У 7-й главі визволення зображене через порівняння з двома чоловіками однієї жінки. Один своєю педантичністю відображає Божий закон, але не дає сили його виконати. Другий чоловік ‒ це Христос, який у своїх вимогах йде ще глибше, ніж вимагає Закон, але в Ньому самому є і їхнє виконання.

 

Ми повинні співпрацювати з Божою ласкою, а також щиро шукати Божу волю. Але якщо ми намагаємося робити щось самі по собі, тобто без Христа ‒ ніби для Нього, але без Нього ‒ то, навіть не усвідомлюючи цього, усунемо Ісуса із ситуації, так що Він не може діяти. А це тому, що тримаємо справу повністю в своїх руках і забули, що треба цілковито віддати її в Божі руки, а потім старатися Божим способом виконувати Божу волю. Проблема полягає в тому, що хоча й знаємо Божу волю, проте здебільшого реалізуємо її лише власними силами. Коли ж потім нам доводиться щось терпіти задля реалізації Божої волі, то не розуміємо цього і часто бунтуємося. Ми забуваємо основний принцип: якщо почнемо щиро служити Богові ‒ чи у формі євангелізації, чи місії, чи у виконанні іншого добра або служіння ‒ то прийде Боже виховання. Бог допускає на нас т.зв. невдачі, а наше завдання ‒ приймати їх і все більше і більше вчитися пускати Бога до своєї діяльності, щоб ми працювали не тільки для Ісуса, але щоб працювали з Ісусом. Найвищий ступінь нашої відданості у діяльності ‒ це дати Господу можливість, щоб Він сам міг виконувати Своє діло через нас. Ми повинні повністю віддати Йому всю справу і усвідомлювати, що без Нього нічого не можемо робити. У притчі про виноградину та галуззя Ісус прямо говорить: «Без Мене нічого не можете робити» (Ів. 15,5). Але ми все-таки часто намагаємось працювати для Бога, але без Бога, а тому падаємо на дорозі наслідування Христа. Наша зневіра та розчарування від наших невдач у служінні Господу ніколи не припиняться, якщо ми повністю не зрозуміємо, що суть чистої любові до Бога полягає у втраті нашої душі заради Христа та Євангелії (Мр. 8,35).

 

Одну святу запитала сестра-монахиня: «Що мені ще потрібно здобути, щоб я могла досконаліше наслідувати Господа Ісуса?» Свята подивилася на неї і відповіла: «Краще запитайте: Що мені ще потрібно втратити?».

 

Ревний брат, який намагався здобути перемогу власною силою і зазнав невдач, сумно сказав: «Не знаю, чому я такий слабкий». Старший брат відповів: «Причина в тобі. Ти все ще маєш багато власної сили. Аж коли пізнаєш своє цілковите безсилля і будеш дійсно переконаний в тому, що сам без Божої допомоги не можеш зробити абсолютно нічого, тоді Бог через тебе зробить велику Божу справу».

 

Найбільшим прикладом покори після Христа є для нас Його Мати. В момент найбільшого чуда вона повністю покладалася на Бога і тільки сказала: «Я раба Господня». Коли Єлизавета привітала її, Непорочна Діва визнала: «Зглянувся Бог на смирення раби Своєї, велике бо вчинив мені Всемогутній і святе ім’я Його». Через її покору і усвідомлення того, що все має тільки від Бога і що сама по собі не може нічого, Бог вчинив найбільше діло ‒ воплочення Другої Божої Особи. Це було найбільше діло Святого Духа! І через тебе Святий Дух хоче діяти, але умовою є зростання в покорі. Йдеться про зречення своєї волі і про чисту любов до Бога.

 

Наша нужденність настільки велика, що для того, щоб ми могли бути спасенними, Бог за нас віддав на смерть Свого Сина! Якщо ми повіримо в це, то відмовимось від зусилля спасти себе власними силами. Якщо ми намагаємося власними силами змінити себе чи вдосконалити, то навіть не усвідомлюючи цього, відкидаємо Христовий хрест. Божий закон справедливий, але його не може досконало виконати грішна, тобто неправедна, людина. Хто намагається виконати вимоги Божого закону сам, тобто вважає себе добрим і старається бути ще кращим, тóму почне дошкуляти реальність. Це виражене у 7-й главі. Постійне повторювання слова «я» є причиною нашої безсильності: я не роблю те добро, якого я хочу, але я роблю те зло, якого я не хочу (Рим. 7,19). В мисленні такої людини панує елементарне нерозуміння. Вона думає, що Бог хоче, щоб вона виконувала Закон, щоб бути доброю перед Богом. Який результат таких зусиль? Кожна людина дійде до висновку, що є далекою від того, щоб подобатися Богу. І навіть виявить, що взагалі не може Йому подобатися. Чому? Бо ігнорує все те, що Бог для неї зробив, коли за неї віддав на смерть Свого Сина. Саме на хресті Божий Син зробив наше старе «я» безсильним перешкоджати Божому життю в нас. Тому таїнство перемоги полягає в одному слові: разом ‒ Ісус і я!

 

Завантажити: Роздуми над Словом життя Рим. 7,22-23