https://catholicfamilynews.com/blog/2020/07/06/abp-vigano-to-sandro-magister-i-do-not-find-anything-reprehensible-in-suggesting-we-should-forget-vatican-ii/

Протягом останніх 10 днів були оприлюднені критичні оцінки позиції архиєпископа Вігано, що ІІ Ватиканський Собор мав би бути просто кажучи «відкинений» в цілому і «забутий» ‒ ці критичні позиції опублікував професор Джон Пол Менен через LifeSiteNews, Сандро Магістер через L’Espresso та Дж. Д. Флінн через Catholic News Agency.

Найсильнішим критиком ставлення архиєпископа Вігано до Собору, безумовно, є Сандро Магістер, старий досвідчений італійський ватиканіст, який оскаржує Вігано за те, що той «звинуватив» Бенедикта XVI в тому, що він «обманув цілу Церкву, дозволяючи вірити, що ІІ Ватиканський Собор був імунний щодо єресей, а крім того, що мав би бути інтерпретований в ідеальній відповідності з істинною багатолітньою доктриною».

Магістер у своїй критиці Вігано від 29 червня категорично відстоює «герменевтику послідовності» і заходить так далеко, що стверджує, що італійський прелат є «на межі схизми», оскільки відкинув те, що Магістер називає «наріжним каменем інтерпретації, даної Бенедиктом XVI щодо ІІ Ватиканського Собору».

Далі подано переклад листа Його Ексцеленції до Сандро Магістера:

Шановний пане Магістер!

Дозвольте мені відповісти на вашу статтю «Архиєпископ Вігано на межі схизми», опубліковану в Settimo Cielo 29 червня.

Я усвідомлюю, що наважитися висловити вельми критичний погляд щодо Собору ‒ це достатньо для пробудження інквізиційного духа, який в інших випадках є предметом відрази серед здорово мислячих людей. Однак мені не видається недоцільним у гідній дискусії між духовенством та компетентними мирянами представити проблеми, які досі залишаються невирішеними, найважливішою з яких є криза, що заторкнула Церкву з часів II Ватиканського Собору, а сьогодні сягає межі спустошення.

Є люди, які говорять про неправильне тлумачення Собору; інші говорять про необхідність повернутися до розуміння Собору у згоді з Традицією; інші ‒ про можливість виправлення помилок, що містяться в ньому, або інтерпретацію неясних пунктів в католицькому розумінні. З іншого боку, багато хто вважає II Ватиканський Собор планом, основою для революції – зміни і перетворення Церкви в абсолютно нову і сучасну установу, яка йде в ногу з часом. Це частина нормальної динаміки «діалогу», на який аж занадто часто посилається, але який рідко практикується: ті, які досі висловлювали незгоду з тим, що я сказав, ніколи не займалися суттю аргументу і обмежувалися тим, що охарактеризували мене епітетами, на які заслуговують мої набагато більш відомі і почесні брати в єпископаті. Дивно, що як в області віровчення, так і на політичній сцені прогресисти привласнюють собі право першості, мовляв, вони є обраними, а це категорично ставить противника в положення онтологічної нижчості, робить його негідним уваги чи відповіді, чинить його особою, яку дуже легко ліквідувати як лефевриста на церковній сцені чи фашиста на суспільно-політичній сцені. Однак відсутність у них аргументів не дає їм права диктувати правила чи вирішувати, хто має право говорити, особливо якщо розум, ще раніше, ніж віра, показав, де є обман, хто автор та який намір (прим.: іншими словами: хто за цим стоїть і яку має мету).

Спочатку мені здалося, що зміст вашої статті слід вважати швидше зрозумілим відданням пошани Князю[*], якого знайдете в залах із фресками на третій лоджії або в стильних кабінетах Видавця; але читаючи те, що Ви мені приписуєте, я виявив, скажімо, неточність, яка, як сподіваюся, є результатом непорозуміння. Тому я прошу Вас дати мені можливість відповісти в Settimo Cielo.

Ви кажете, що я нібито звинуватив Бенедикта XVI в тому, що він «обманув цілу Церкву, дозволяючи повірити, що ІІ Ватиканський Собор був імунний щодо єресей, а крім того, що мав би бути інтерпретований в ідеальній відповідності з істинною багатолітньою доктриною». Я не думаю, що писав про Святішого Отця щось подібне, навпаки: я сказав і ще раз підтверджую, що ми всі ‒ або майже всі ‒ були обманені тими, які використали Собор як «контейнер», обладнаний власним імпліцитним авторитетом та авторитаризмом отців, які брали в ньому участь, перекручуючи його завдання. А те, що багато хто з них потрапив у цей обман, сталося тому, що вони любили Церкву та папство і не могли собі уявити, що в серці ІІ Ватиканського Собору меншість високоорганізованих змовників могла б використати Собор для знищення Церкви зсередини; і що при тому вони могли рахуватися з мовчанням і бездіяльністю Найвищого авторитету, якщо не з його співучастю. Це історичні факти, про які я наважуюся подати особисте пояснення, але, думаю, ними могли б поділитися й інші.

Я також дозволю собі нагадати Вам, якщо це було б потрібно, що позиція злегка критичної реінтерпретації Собору в традиційному сенсі, яку займав Бенедикт XVI, є частиною недавнього похвального минулого, тоді як у визначальні 1970-ті роки позиція тогочасного теолога Йозефа Ратцінгера була цілком іншою. Відомі дослідження, які стоять поруч з аналогічним зізнанням професора Тюбінгенського університету, підтверджують часткове покаяння папи-емерита. Я також не бачу «безжалісних звинувачень, висунутих Вігано проти Бенедикта XVI за його невдалі спроби виправити Соборні ексцеси, посилаючись на герменевтику послідовності», бо це думка, дуже поширена не тільки в консервативних колах, але передусім серед прогресистів. І слід сказати, що те, що вдалося здобути інноваторам з допомогою обману, підступу і шантажу, було плодом бачення, втілення якого у максимальній мірі ми побачили згодом в бергольївському «магістеріумі» Amoris Laetitia. Зловмисний намір припускає сам Ратцінгер: «Постійно посилювалось враження, що в Церкві вже немає нічого стабільного, що все відкрито для змін. Собор все більше справляв враження великого церковного парламенту, який міг все змінити і все перетворити відповідно до власних бажань» (див. Й. Ратцінгер «Рубежі», Сан-Франциско: Ignatius Press, 1997, с. 132). Але ще більше це виражають слова домініканця Едварда Шиллібекса: «Ми висловлюємо це [сьогодні] дипломатично, але після Собору зробимо імпліцитні висновки» (De Bazuin, № 16, 1965).

Ми підтвердили, що навмисна двозначність текстів має на меті підтримати одночасно суперечливі та несумісні бачення ‒ і все це в ім’я оцінки корисності та на шкоду об’явленій Правді. Правда, коли вона повністю проповідувана, не може не чинити поділу, подібно як і наш Господь робить поділ: «Гадаєте, що Я прийшов мир дати на землі? Ні бо, кажу вам, але розділ!» (Лк. 12,51).

Я не бачу нічого каригідного в тому, що пропоную забути про II Ватиканський Собор. Його прихильники знали, як впевнено застосовувати damnatio memoriae (засудження пам’яті) не лише стосовно Собору, але й у всьому, навіть у тій мірі, що стверджували, що їхній Собор є першим у новій Церкві і що починаючи від їхнього Собору було покладено кінець старій релігії і старій Літургії. Ви скажете мені, що це позиція екстремістів і що чеснота стоїть посередині, тобто в лавах тих, які думають, що II Ватиканський Собор ‒ це лише найновіша з безперервної серії подій, в яких Святий Дух говорить через уста єдиного і непогрішного Магістеріума. Якщо це так, то слід пояснити, чому соборній Церкві була дана нова Літургія та новий календар, а в результаті ‒ нове вчення, новий lex orandi, новий lex credendi, який з погордою дистанціюється від свого власного минулого.

Сама ідея скасування Собору згіршує і тих, які, як і Ви, усвідомлюють кризу останніх років, проте досі не хочуть розпізнати причинно-наслідковий зв’язок між II Ватиканським Собором та його логічними і неминучими наслідками. Ви пишете: «Увага: не йдеться про неправильне трактування Собору, але про Собор як такий, в цілісності». Тому я запитую Вас: Яким би було правильне трактування Собору? Таке, яке подаєте Ви, чи таке, яке надали йому вельми старанні архітектори, пишучи декрети і декларації? Чи, можливо, таке, яке подають німецькі єпископи? Або таке, яке подають теологи, що викладають у папських університетах та публікуються в найпопулярніших католицьких журналах по всьому світі? Або трактування Йозефа Ратцінгера? Або єпископа Шнайдера? Або трактування Бергольйо? Цього було б достатньо, щоб зрозуміти, якої великої шкоди завдало навмисне прийняття лексики, яка була настільки незрозумілою, що легітимізувала суперечливі інтерпретації, на основі яких згодом зродилася знаменита соборна весна. Тому я не вагаючись кажу, що цей Синод слід забути «як такий і в цілісності», і претендую на право сказати це, не провиняючись деліктом схизми за те, що напав на єдність Церкви. Єдність Церкви є нероздільна у Любові та Правді, а там, де панує єресь, або де тільки прокрадається, не може бути Любові.

Казка про герменевтику (хоч й авторитетна через її автора) все ж залишається спробою приписати гідність Собору справжньому нападу на Церкву, щоб разом з ним не дискредитувати пап, які бажали цього Собору, нав’язували його і рекомендували. І то аж до тієї міри, що цих пап, один за другим, воздвигали на вівтар за те, що вони були «папами Собору».

Дозвольте мені процитувати статтю під назвою «Архиєпископ Вігано не знаходиться на межі схизми: багато гріхів сягають кульмінації», яку 29 червня опублікувала доктор Марія Гуаріні у Chiesa e postconcilio як реакцію на вашу статтю в Settimo Cielo. Вона пише: «І саме так виникає, а тому існує ризик, що й буде продовжуватися (досі безрезультатно, за винятком дискусії, спровокованої архиєпископом Вігано) діалог між глухими людьми, оскільки учасники діалогу мають інакше сприйняття реальності: II Ватиканський Собор змінив термінологію, а одночасно змінив параметри підходу до реальності. І таким чином доходить до того, що ми говоримо про одне і те ж, але надаємо йому зовсім інші значення. Основна характеристика нинішньої ієрархії, окрім іншого, полягає в тому, що вона використовує незаперечні твердження, не намагаючись будь-яким чином доводити їх, або доводить їх помилковими та софістичними доказами. Однак вони навіть не потребують доказів, адже новий підхід та нова лексика перекрутили все від самого кореня. І необґрунтований характер аномальної «пасторальності» без жодних визначених теологічних принципів ‒ це саме те, що позбавляє дискусію твердого ґрунту. Це прогрес безформної, постійно мінливої, розчинної рідини замість чіткої, однозначної та остаточної правдивої конструкції: сяюча постійна несхитність догм проти стічних вод та сипких пісків перехідного неомагістеріума».

Я продовжую сподіватися, що тон вашої статті не був продиктований самим фактом, що я наважився знову розпочати дискусію про цей Собор, який багато хто (і занадто багато хто) у церковній структурі вважає унікальним в історії Церкви, майже недоторканим ідолом.

Можете бути впевнені, що, на відміну від багатьох єпископів, таких як, наприклад, єпископи Німецького Синодального Шляху, які вже зайшли далеко за межі схизми (пропагуючи і безсоромно намагаючись нав’язати Вселенській Церкві аномальні ідеології та практики), я не маю бажання відокремлюватися від Церкви-матері, в честь якої щодня знову приношу в жертву своє життя.

Deus refugium nostrum et virtus,

populum ad Te clamantem propitius respice;

Et intercedente Gloriosa et Immaculata Virgine Dei Genitrice Maria,

cum Beato Ioseph, eius Sponso,

ac Beatis Apostolis Tuis, Petro et Paulo, et omnibus Sanctis,

quas pro conversione peccatorum,

pro libertate et exaltatione Sanctae Matris Ecclesiae,

preces effundimus, misericors et benignus exaudi.

Боже, наше прибіжище і сило!

Глянь милостиво на людей, що взивають до Тебе;

і на заступництво славної та Непорочної Діви і Матері Божої, Марії;

святого Йосифа, Її обручника;

святих апостолів Петра і Павла та всіх святих:

вислухай милостиво і добросердно моління, які ми возносимо за навернення грішників

і за свободу та возвеличення святої Матері Церкви.

Прийміть, дорогий Сандро, моє благословення та привітання з найкращими побажаннями, у Христі Ісусі.

+ Карло Марія Вігано

[*] Прим.: йдеться швидше за все про натяк на Бергольйо, який має на третій лоджії канцелярію, приймає тут і приватні аудієнції, а також тут розмішується і держсекретаріат.

Завантажити: Архиєпископ К.М. Вігано відповідає Сандро Магістеру